Мій батько солдат, і воює в далекій країні. Але ми з мамою регулярно отримуємо листи, які допомагають на деякий час відчути наче він вдома. Спочатку ми читаємо мого листа і сміємося над кумедними речами, які він пише. Однак, коли моя мати відкриває свого листа, вона читає його сама, сидячи біля вікна. Іноді вона читає мені якийсь уривок, але в основному вона читає мовчки, а потім деякий час вдивляється в поля за вікном.
Одного разу я навіть бачила, як мама плакала, і я зрозуміла, що вона дійсно за ним сумує. Це сталося лише на мить, і я зробила вигляд, що нічого не бачила. Потім вона витерла очі фартухом, склала листа і поклала його в коробку. Коли вона встала, вона посміхалася. “У нас багато справ, Керрі, – сказала вона, з ніжністю проводячи рукою по моєму волоссю. – Ти хочеш приколювати викройки, щоб я могла вирізати більше деталей?”
Мені подобається працювати з мамою. Ми говоримо про різні речі, про батька і війну, чи про школу; і, перш ніж я навіть помічу це, час вже минув, і я вже підшиваю один фартух, в той час, як вона зшиває деталі іншого.
Одного разу, коли ми працювали, пролунав гучний стук у двері, і я схопилася зі стільця, щоб подивитися, хто це був. “Здрастуйте, містер Бріггс. – Сказала я, відкриваючи антимоскітні двері. – Проходьте, будь ласка. Мама шиє, але я її покличу для вас.”
Він кивнув головою і залишився чекати з капелюхом в руці.
“Мама! – Схвильовано сказала я. – Містер Бріггс прийшов до тебе.”
Вона посміхнулася і поправила волосся, потім розв’язала і зняла фартух. З високо піднятою головою вона пішла зустріти нашого відвідувача. “Чи можу я запропонувати вам лимонад, містер Бріггс?” – Спитала вона.
“Ні, дякую, мем,” – відповів він.
Я залишила їх самих і стояла біля вхідних дверей, дивлячись на його вантажівку, припарковану перед нашим парканом, з емблемою на боці “УНІВЕРМАГ БРІГГСА”, написаною великими червоними літерами. Через декілька хвилин містер Бріггс вийшов на ганок з мамою.
“Мені шкода, – сказав він спокійно. – Якщо ви хочете, я можу залишити фартухи і подивитися, як буде йти бізнес в графстві Клеріон. Угода буде такою ж самою, місіс Кленсі. Але з часом, якщо вони, ну…” Він знизав плечима і став чекати на відповідь від мами.
Вона кивнула і схрестила руки на грудях, а потім видавила мляву посмішку. “Так, зробіть це, містер Бріггс. Це єдиний спосіб продати їх. І ви продали чимало в Нельсоні минулого місяця. Можливо Графство Клеріон буде кращім місцем.”
Містер Бріггс швидко кивнув і сказав: “Я, звісно, сподіваюся, що так і буде, місіс Кленсі, для нас обох. Але чи можу я дати вам аванс? – Запропонував він. – Просто трохи грошей, щоб допомогти вам протриматися? Щось має продатися, ви ж розумієте.”
Мати підвела погляд і похитала головою. “Дякую, але не треба, – відповіла вона. – Якщо вони не будуть продаватись, мені доведеться повернути гроші. Я просто почекаю і подивлюсь, що буде. А тепер скажіть, скільки я винна вам за нитки?”
Після того, як вони розрахувалися, ми вийшли на ганок і помахали на прощання містеру Бріггсу, коли він у своєму магазині на колесах виїжджав по курній доріжці. Здається, тоді мама повільно сперлася на перила ганку. Вона полізла в кишеню і витягла якісь дрібні гроші.
“Він зміг продати тільки три фартухи, Керрі, – сказала вона, зітхнувши. – Я заплатила за нитки, і це майже все. Те, що залишилося – десятина. Будь ласка, не могла б ти покласти їх в банку, люба?”
Я взяла дріб’язок і насупилася. “Може треба взяти аванс у містера Бріггса, який він запропонував, мама. У нас майже все закінчується.”
“Містер Бріггс не був би проти, люба, але я проти, – сказала вона з посмішкою. – Роби як я кажу. Поклади гроші в банку для десятини, а потім принеси відерце. Забудемо про фартухи на деякий час і прополемо суницю.”
Я знала, що у нас закінчилось борошно і залишилось зовсім трохи мила, але мати завжди була тверда стосовно того, що належало Богу, тож я зробила, як мені сказали. Потім я схопила відерце і приєдналася до неї на задньому ґанку. Вона закатала рукава і ми розмовляли, поки йшли до полуничної грядки. Коли ми підійшли ближче, ми побачили білі квіти на стеблах, але чим ближче ми підходили, тим більше червоних точок ми бачили серед пишної зелені. Суниця дозріла!
Вона затиснула рукою рот від подиву. “О, дивись, Керрі! – Видихнула вона. – Хіба вони не прекрасні? І ми навіть не помітили, коли вони дозріли.”
Ми зовсім забули про фартухи, коли ми стали на коліна, щоб збирати солодкі стиглі плоди. Коли я складала їх у відерце, я, все ж таки, думала про фартухи і як тяжко ми працювали над ними. Потім, не подумавши, я запитала: “Тобі все одно, що ми бідні, мама?”
Вона в шоці підвела очі і швидко відкинула своє волосся. “Бідні…? Керрі, ти дійсно думаєш, що ми бідні?”
Мені було шкода, що я сказала це взагалі не подумавши. “Ну, – сказала я, запинаючись. – Фартухи … я маю на увазі, містер Бріггс продав тільки три.”
Вона потерла тильною стороною долоні чоло, потім відкинула голову і засміялася. “Люба, люба, дочко! Звідки ти взяла, що, якщо у нас немає грошей, це означає, що ми бідні? Хіба я змусила тебе думати так? Якщо так, – сказала вона з посмішкою, – дозволь мені дещо пояснити. Виготовлення та пошиття фартухів, поки твій батько далеко від дому, корисне. Ми заробляємо трохи додаткових грошей і завжди чимось зайняті. Але твій батько посилає гроші додому, і у нас є дах над головою, одяг, щоб носити, їжа в наших шлунках, і у нас немає ніяких боргів ні перед ким! – Все ще посміхаючись, вона схопила мене за руку. – Окрім всього цього, як ти можеш думати, що ми бідні, коли ми сидимо посеред божественної полуниці, яка залишила плями соку на твоїх губах?”
Вона пригорнула мене до себе і міцно обійняла. “Подивись на це блакитне небо, Керрі, –сказала вона, показуючи на небо. – Відчуй теплий вітер. І хіба ти не відчуваєш, як сильно я і твій батько любимо тебе? Всі це – багатство, не багатство, яке можна витратити, але це багатство набагато глибше, більш тривале. Це благословення від Бога. Чого більше у всьому світі ми могли б хотіти чи потребувати?”
Я подивилася на небо, потім посміхнулася і запитала грайливо: “Ну, а як же ми заплатимо десятину з нашої полуниці, мама?”
Вона знову розсміялася і відповіла: “Це просто, Керрі. Ми просто знайдемо когось, з ким зможемо поділитися нею. Насправді, після обіду, коли стане прохолодніше, ми прогуляємося вниз по провулку до місіс Фрімонт і віддамо їй кошик полуниці!”
Я не тільки любила маму – вона мені також подобалася. Їй доводилося відповідати на всі мої питання, і я дізналася багато чого від неї. Можливо, одна з найважливіших речей, яку я дізнався від неї, було те, що вона сказала мені в той день. Тому що я почала помічати і цінувати все, що я отримувала, тому що я, нарешті, зрозуміла, що Божі благословення не завжди приходять так, як ми очікуємо. Але чомусь вони завжди приходять саме тоді, коли вони потрібні найбільше.
Ця стаття була написана Бетті Лу Мелл і опублікована на сайті lds.org. Переклад Людмили Данієл.
Mila
Latest posts by Mila (see all)
- СТАРІЙШИНА УХТДОРФ СКАЗАВ УКРАЇНСЬКИМ БІЖЕНЦЯМ У ПОЛЬЩІ, ЩО БОГ З НИМИ - 29 Квітня, 2022
- 9 СПОСОБІВ ПРИНЕСТИ БІЛЬШЕ МИРУ У ВАШ ДІМ В ЦЕ РІЗДВО - 24 Грудня, 2021
- КОНСУЛЬТАТНТ-СВЯТИЙ ОСТАННІХ ДНІВ: ЧОМУ НАМ ТАК ВАЖКО ПРИЙНЯТИ ДОПОМОГУ? - 28 Березня, 2020